Вірш...

Вона так часто марила весною.

Вона ненавиділа сіре небо.

Її вбивала кожну мить потреба

Зігрітись сонцем, що над головою.

Вона кохала завжди лиш навіки -

Вона ніколи не казала «може».

Її погляд видавався схожим

На листя, що цвіте зеленим цвітом.

Вона відкинула красу у квітці,

Що зірвана стоїть на підвіконні –

До неї квіти линули в долоні,

Коли не бачили загрози у зіницях.

Вона так впевнено дивилась в піднебесся,

Неначе знала, чого їй чекати.

Вона обрала здатність відчувати

Над здатністю кохати, як прийдеться.

Прийшла зима і поламала крила,

Що несли її високо у хмари.

І сіре небо, неначе зла почвара,

Гарчало, відбираючи всі сили.

Вона не підвелася і не вмерла –

Вона лежала тихо й безнадійно.

І люди там проходили постійно,

Не помічаючи, що її біль нестерпний.

Її коханий пережив ту зиму,

Ховаючись від холоду у куртці.

А вона… Так і лежала, у розлуці

З коханням, що віддала крилам.

Вона і досі вірить, що весною

Сонце приведе його до неї.

І аж тоді на тлі землі цієї

Вона залишиться сама собою.