Вона так часто марила весною.
Вона ненавиділа сіре небо.
Її вбивала кожну мить потреба
Зігрітись сонцем, що над головою.
Вона кохала завжди лиш навіки -
Вона ніколи не казала «може».
Її погляд видавався схожим
На листя, що цвіте зеленим цвітом.
Вона відкинула красу у квітці,
Що зірвана стоїть на підвіконні –
До неї квіти линули в долоні,
Коли не бачили загрози у зіницях.
Вона так впевнено дивилась в піднебесся,
Неначе знала, чого їй чекати.
Вона обрала здатність відчувати
Над здатністю кохати, як прийдеться.
Прийшла зима і поламала крила,
Що несли її високо у хмари.
І сіре небо, неначе зла почвара,
Гарчало, відбираючи всі сили.
Вона не підвелася і не вмерла –
Вона лежала тихо й безнадійно.
І люди там проходили постійно,
Не помічаючи, що її біль нестерпний.
Її коханий пережив ту зиму,
Ховаючись від холоду у куртці.
А вона… Так і лежала, у розлуці
З коханням, що віддала крилам.
Вона і досі вірить, що весною
Сонце приведе його до неї.
І аж тоді на тлі землі цієї
Вона залишиться сама собою.
